ФОРМИ ІНТЕГРАЦІЇ У СУСПІЛЬСТВО ДІТЕЙ З ПОМІРНОЮ РОЗУМОВОЮ ВІДСТАЛІСТЮ

Жук Т. В.,

кандидат психологічних наук,

старший науковий співробітник

Українського НМЦ практичної психології

і соціальної роботи 

Серед дітей з особливими освітніми потребами окрему категорію складають діти з помірною розумовою відсталістю. Значне зниження інтелекту у цих дітей до останнього часу давало підстави називати їх «ненавчуваними», тобто такими, що неспроможні систематично навчатися і отримувати освіту навіть у межах програми школи для розумово відсталих дітей. Зрозуміло, що  поняття «ненавчуваний» певною мірою виправдане тільки стосовно цензової освіти, яка цим дітям мало доступна. Якщо ж говорити про навчання у доступних їм межах, то воно, безумовно, і можливе, і необхідне, і суспільство здавна більш чи менш успішно намагалося їх навчати.   

Характеризуючи засади навчання і розвитку  цих дітей, скажемо, що в цілому вони базуються на позиціях біхевіоризму – психологічного напряму , який розглядає навчання як формування умовних реакцій на основі безпосереднього підкріплення. У зв’язку з цим у країнах західного світу щодо дітей з помірною розумовою відсталістю віддається перевага терміну „тренування”. У вітчизняному досвіді у цьому контексті широко вживається термін „виховання”, під яким розуміють постійний і послідовний процес цілеспрямованого формування навичок, починаючи з особистої гігієни, побутової праці, мовлення та спілкування і закінчуючи відносно самостійним життям  людини з помірною розумовою відсталістю у суспільстві під опікою дорослих.

Протягом тривалого часу у світовій практиці існувала медична концептуальна модель організації виховання і соціальної адаптації осіб з помірною розумовою відсталістю. На Заході вона домінувала до  шістдесятих років минулого століття. Згідно з нею розумову недостатність фактично прирівнювали до невиліковної психічної недуги. Головним фахівцем, який опікувався особами з помірною розумовою відсталістю, був психіатр. Поширеною була установка на перебування розумово відсталих у великих інтернатних закладах, де домінувала медична атрибутика й акцент робили на підтриманні здоров’я саме медичними засобами.

          З шістдесятих років минулого століття у розвинених країнах стала переважати психологічно орієнтована модель. З’явилась посада клінічного психолога зі своїми методами діагностики і терапії. Багато уваги стали приділяти розвивальному навчанню та психотерапевтичним засобам корекції поведінки, які потіснили вживання стимулюючих і заспокійливих медикаментів.

         На зміну психологічно орієнтованій моделі прийшла соціально орієнтована модель, яка сьогодні набуває дедалі більшого поширення. Перехід до нової, соціальної, моделі ознаменувався змінами у суспільному положенні осіб з розумовою недостатністю. Тепер їх розглядають не як душевнохворих осіб зі зниженими здібностями, а як певну соціальну групу зі своїми життєвими потребами, суспільними запитами та правами. Провідним фахівцем у роботі з ними став соціальний працівник. Звісно, ця модель не відкидає необхідної медичної допомоги, яка є частиною комплексної реабілітації осіб з помірною розумовою відсталістю, а  педагогічна робота з дітьми побудована на сучасних знаннях про їхні психологічні особливості.

Соціальна модель навчання, виховання та адаптації у суспільстві осіб з помірною розумовою відсталістю передбачає подолання їх ізоляції та максимальне включення у соціум на їхніх власних умовах. Діти здебільшого виховуються у родині, яка отримує допомогу від суспільства у вигляді різних соціальних послуг. У школі створюються умови для інклюзивного навчання таких дітей. Ця модель ставлення суспільства до людей згаданої категорії набуває світового визнання і поширення. Сьогодні вона починає впроваджуватися й у нашій країні.

Вітчизняний досвід соціалізації дітей з помірною розумовою відсталістю складався протягом десятиліть і певною мірою є суперечливим. З одного боку, він ґрунтується на значних досягненнях вітчизняної спеціальної психології і педагогіки та високій кваліфікації педагогічних працівників. З другого, організація допомоги цій категорії дітей дуже відстає від світової практики й досі носить ознаки медичної, почасти – психологічно орієнтованої, моделі і будується на ізоляції дітей у спеціальних будинках-інтернатах так званого другого профілю, окремо для хлопчиків і дівчаток, підпорядкованих системі соціального захисту. 

Суттєвим недоліком цієї моделі соціалізації дітей з помірною розумовою відсталістю є те, що вони змушені довго перебувати поза сім’єю. Проблемою будинків-інтернатів для дітей цієї категорії є госпіталізм, пов’язаний з емоційною депривацією. Емоційний дефіцит, якого зазнають діти, відірвані від сім’ї, в інтернатних умовах, дається взнаки в дорослому віці. Тривале емоційне пригнічення знижує і пізнавальні можливості, негативно позначаючись на навчальному та загальному розумовому розвитку дитини. Якщо йдеться про дітей з обмеженими інтелектуальними можливостями, то їхні втрати через емоційну депривацію можуть виявитися фатальними.

         Ще один негативний наслідок перебування дітей в інтернатному закладі стосується батьків. Це – втрата батьківської компетентності, коли, віддавши дитину до державного закладу, сім’я починає жити своїм життям, часто відмовляє закладу в допомозі і дедалі рідше бачить дитину.

Зрозуміло, що переважна більшість батьків залишає дітей у сім’ї, і таким чином вони опиняються поза всякою кваліфікованою педагогічною допомогою. Результати проведеного нами опитування батьків, які відвідували Центральну психолого-медико-педагогічну консультацію, показали, що тільки третина дітей з діагнозом „помірна розумова відсталість” потрапляє до відповідного інтернатного закладу. Це переважно діти із малозабезпечених сімей, батьки яких мусять бути вільними від догляду за дитиною, щоб заробляти засоби для існування. Такі сім’ї часто є неповними, діти виховуються самими матерями. Також утриманцями інтернатів є діти, батьки яких позбавлені батьківських прав, ведуть асоціальний спосіб життя.

         Щодо програми, за якою працюють згадані будинки-інтернати, то вона в цілому відповідає завданням соціальної адаптації дітей з помірною розумовою відсталістю.

Можна виокремити три етапи роботи з дитиною, які мають конкретні завдання і підпорядковані одній меті – сформувати  у дітей соціально орієнтовану та соціально контрольовану поведінку, тобто таку, коли дитина на основі засвоєних певних норм поведінки у закладі у подальшому користується ними не лише у межах дитячого будинку, але й переносить накопичений досвід в різні життєві ситуації.

         На першому етапі навчання дітей (від 4-5 до 8 років) ставляться завдання оволодіння санітарно-гігієнічними навичками, розвитку моторики, координації рухів. Одночасно здійснюється робота з розвитку мовлення, інших пізнавальних процесів. Разом з тим через досить глибокий недорозвиток мовлення цих дітей виховання норм поведінки доступне їм більше шляхом наслідування і менше – шляхом словесних вказівок.

         Соціально-побутові навички краще формуються у них через багаторазове спостереження реальних життєвих ситуацій, участі в них, повторення та імітації набутих навичок під час предметно-практичної, предметно-маніпулятивної діяльності. Усе це створює грунт для формування соціальної поведінки на наступних етапах корекційно-виховної роботи.

         На другому етапі (8 -16 років) у дітей продовжують закріплення навичок самообслуговування, особистої гігієни. На цьому етапі роботи велика увага приділяється навчанню їх господарсько-побутової праці. Трудова підготовка має велике значення для формування позитивних особистісних якостей дітей із значним відставанням у інтелектуальному розвитку. Наголосимо, що переважна більшість моральних понять не доступна цим дітям, однак у процесі трудової діяльності у них виробляються такі позитивні якості, як звичка працювати, робити трудове зусилля, уміння працювати в колективі, спілкуватися, що дуже важливо для подальшої соціальної адаптації.

На цьому етапі дітей навчають елементарного рахунку, письма, читання. Проте це навчання не може бути самоціллю і не може займати провідного місця у пристосуванні дітей з помірною розумовою відсталістю до життя, оскільки досвід показує, що навіть навчившись читати і писати, ці діти дуже мало використовують набуте вміння у практичній діяльності. Отже, центральною ланкою у системі навчання і розвитку дітей цієї категорії є заняття, які готують їх до самообслуговування, праці, до інтегрованого життя в суспільстві.

На третьому етапі навчально-виховної роботи (16-18 років) основним завданням є закріплення трудових навичок, розширення запасу знань і уявлень про найближче оточення, на підготовку до, у міру можливого, самостійного способу життя. Робота з соціально-побутової орієнтації у цей час здійснюється у кількох напрямках: удосконалюються навички самообслуговування та господарчо-побутової праці, продовжується широка трудова підготовка, багато уваги приділяється закріпленню правил поведінки в громадських місцях, закладах побутового обслуговування, прищеплюються навички користування громадським транспортом. Підлітків знайомлять з елементарними відомостями правового змісту, навчають та закріплюють уміння користуватися грошима.

Важливою складовою ефективності навчально-виховного процесу є методи навчання. Корекція психічного розвитку дітей з помірною розумовою відсталістю можлива за умови застосування таких методів навчання і виховання, які характерні для роботи з дітьми раннього та дошкільного віку.

Звідси провідною для них діяльністю є оволодіння предметним світом, навколишнім середовищем. І формується воно методами, що застосовуються у ранньому і дошкільному дитинстві. Ігрова форма є домінуючою Метод використання емоцій, які є відносно збереженими у цих дітей, слугує для зосередження уваги, підвищення інтересу до занять, активізації пізнавальних потреб. Метод наслідування є найприйнятнішим для роботи з цією категорією дітей і повинен посідати чільне місце. Предметно-дієве навчання, організація діяльності дітей з конкретними предметами – одна з домінуючих форм роботи. Важливо наголосити, що ознайомлення з предметним світом супроводжується мовленням, але мовлення ні в якому разі не передує практичним діям і не заміняє їх. Метод поступового ускладнення самостійних дій полягає у переході від наслідувальних дій за зразком до дій за словесною інструкцією. Важливим методом роботи є багаторазове повторення матеріалу із включенням його до змісту різних навчальних занять. І, нарешті визначне місце у роботі з дітьми займає індивідуалізація навантаження.

         Отже, у нашій країні історично склалася науково обґрунтована система навчання, виховання і соціальної адаптації дітей зі значними інтелектуальними вадами.

         Разом з тим, розглянувши здобутки щодо виховання і соціальної адаптації цих дітей в умовах, які склалися протягом тривалого часу, наголосимо на недоліках. Найважливішим недоліком є те, що часто невиправдано багато місця відводиться для оволодіння елементарними загальноосвітніми знаннями: читанням, письмом, рахунком  і недооцінюється роль господарсько-побутової праці і соціальній адаптації в цілому. Невиправданим є заучування незрозумілого словесного матеріалу, некоректним є читання текстів та метод питань-відповідей без опори на наочний матеріал, на реальні адекватні уявлення про прочитане. І, нарешті скажемо, що ефективному використанню програми навчання і розвитку дітей з помірною розумовою відсталістю перешкоджає ізольованість їх у спеціальному закладі. Тому будинки-інтернати старого зразка поволі поступаються новим формам соціальної адаптації дітей цієї категорії. Вони повинні перетворитися із закритих установ на заклади денного перебування та такі заклади, де досягши певного віку, молоді люди із значними інтелектуальними вадами можуть жити самостійно за підтримки соціальних служб.

         Реформування системи виховання і утримання дітей з помірною розумовою відсталістю, яке сьогодні відбувається у нашій країні, почалося з батьківського руху. Об’єднуючись у недержавні громадські організації, батьки у співпраці з фахівцями створюють різноманітні реабілітаційні групи та центри для своїх дітей. Поступово, зміцнюючись матеріально, концептуально і методично, об’єднання, що скоріше нагадували клуби, перетворюються на справжні реабілітаційні центри, які надають широкий спектр послуг: навчання і розвиток дітей, медичну і соціальну реабілітацію.

         Порівняно з державними установами системи соціального захисту названі заклади є значно меншими, мобільнішими, завдяки чому вони мають змогу швидше реагувати на будь-які зміни свого контингенту, враховувати потреби та запити кожного вихованця.

Великою перевагою цих закладів є наближеність їх до місця проживання дітей. Тому більшість вихованців відвідують їх як заклади денного перебування, хоча деякі центри практикують створення груп цілодобового перебування дітей з віддалених місць проживання чи у зв’язку з різними проблемами, що тимчасово виникають у сім’ях.

         Реабілітаційні центри, часто створені зусиллями батьків, нарешті дають змогу використати батьківський потенціал для розвитку і соціальної адаптації дітей, оскільки найактивніші з них готові до співпраці з фахівцями різного профілю і навчання.

         Реабілітаційні центри і кількісно, і якісно швидко розвиваються. Найперспективніші з них мають державну підтримку. У таких центрах уже працює штат мультидисциплінарних фахівців: педагоги-дефектологи, психологи, соціальні, медичні працівники, інструктори з лікувальної фізкультури, а подекуди й фахівці з фізичної реабілітації., так звані трудові терапевти. Вони спільно з батьками розробляють індивідуальну програму розвитку, фізичної і соціальної реабілітації кожного вихованця.

         Суттєвим недоліком реабілітаційних центрів, створених на громадських засадах батьківськими об’єднаннями, є слабкість методичної бази. Батьки часто схильні переоцінювати можливості розвитку і соціальної адаптації дитини. Вони роблять установку на самостійне життя, отримання освіти, що у навчанні і вихованні призводить до зміщення акцентів із ретельного прищеплення доступних їм соціально-трудових навичок на намагання навчати їх незрозумілого і складного матеріалу.

         Для зміцнення методичної бази реабілітаційних центрів актуальним є питання об’єднання зусиль Міністерства освіти, науки, молоді та спорту України, Міністерства охорони здоров’я та Міністерства соціальної політики для вироблення програми методичного забезпечення реабілітаційних центрів з різних напрямків роботи.

         Особливо актуальними є програми раннього втручання для дітей від народження до трьох років та післяшкільної освіти людей з помірною розумовою відсталістю. Остання спрямована на підтримку навичок соціальної поведінки, здобутих у шкільному віці, оскільки через знижені адаптаційні можливості молодих людей цієї категорії вони дуже швидко втрачаються. Функціонування таких програм робить допомогу людям із значним зниженням інтелекту системною, такою, що супроводить їх на всіх етапах життєвого шляху

         Отже, реабілітаційні центри, швидко розвиваючись, на нашу думку, стануть основною формою організації розвитку і соціальної адаптації дітей з помірною розумовою відсталістю. Разом з тим з набуттям чинності згаданого вже Положення про навчання цих дітей розгортається створення спеціальних класів для них у школах для дітей з розумовою відсталістю, де досі навчалися тільки діти з легкою розумовою відсталістю. У разі необхідності такі класи можуть створюватися і при загальноосвітній школі.

З огляду на специфічність освітніх потреб дітей з помірною розумовою відсталістю застереження потребує некритичне захоплення інклюзивним навчанням їх у загальноосвітньому класі. Рівень пізнавальних можливостей цих дітей, зокрема, мовлення, робить програму загальноосвітньої школи не прийнятною для них, насамперед, тому, що вона не містить того матеріалу, який складає основу спеціальної програми. Загальноосвітня програма і програма для дітей з помірною розумовою відсталістю – це дві різні програми, складені з огляду на особливості освітніх потреб різних категорій дітей. Їх навчання потребує різних умов і методів педагогічної роботи. Зазначимо, що організація навчання і соціальної адаптації дітей з помірною розумовою відсталістю потребує іншого простору, ніж класна кімната. Є небезпека, що програма, яка сьогодні створюється для навчання  цих дітей у спеціальних класах з огляду на саме класну систему занять буде ускладнена тим матеріалом, який не відповідає їхнім освітнім потребам. Тому пріоритет, на нашу думку, повинен залишатися за реабілітаційними центрами, де є можливість створити всі умови для навчання і розвитку дітей. 

         Завданням надзвичайної ваги є включення батьків у роботу над розвитком і навчанням дитини. Щоб стати партнерами педагогам, батьки часто самі потребують кваліфікованої психологічної допомоги для оздоровлення стосунків між членами сім’ї, розуміння стану і потреб дитини. Робота з батьками сьогодні є не менш важливою, ніж освіта педагогів та удосконалення діагностико-корекційної роботи з самими дітьми..

Література

1.Бастун Н.А. Діти і молодь із розумовою недостатністю в Україні та в світі / Бастун Н.А // Соціальна політика і соціальна робота. – 1997. - № 2-3 – с.  12-16; 8-14.

2. Служба раннього втручання в Україні: шлях до інтеграції: [ зб. наук. праць   /  наук. ред.. Н.А. Бастун ]. – К.: ІКЦ «Леста», 2005 –  184 с.

3. Социальная реабилитация инвалидов с умственной отсталостью: обучение основным социальным навыкам. [ ред.. Кравченко Р. И.] –   К.:  2007 – 336 с.

4. Соціальні послуги на рівні громади для осіб з інтелектуальною недостатністю: [ зб. наук. праць / науук. ред. Синьов В.М.]. – К. 2004 –312 с.

Довідка про автора

Жук Тамара Василівна, Український науково-методичний центр практичної психології і соціальної роботи НАПН України, старший науковий співробітник, кандидат психологічних наук,

вул.. Ломоносова, 24, кв. 97, Київ, 03022.   Тел. 257-82-35; моб. 0973485100

УДК 159.922.76-056.313: 159.923.33